Menu

Воюю за свою сім’ю, хоча й проти їхньої волі, – боєць 57-ї бригади В’ячеслав Гілка

  • Автор: Андрій Бейник
  • Просмотров: 409

«Шахтар. Танкіст. Батько дитини. Що про нього ще сказати? Був би поганою людиною, його тут би не було», — посміхається, характеризуючи свого побратима В’ячеслава Гілку, командир 2-ї роти 34-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї бригади Костянтин Цимбал.

"Тут" — це на адміністративній межі, яка розділяє Херсонщину і тимчасово окупований Крим. Аби потрапити у гості до військових, довелося проїхати першу смугу перетину на КПВВ «Чонгар», передає ХЕРСОН.city розповідь кореспондента Нового дня. Колись у хатинах, які нині займають українські військові, жили мирні мешканці. Зараз тут — так звана нейтральна смуга.

В’ячеслав Гілка — старший блокпосту, командир відділення. З Костянтином Цимбалом вони — друзі й сусіди. І не лише тут, на нейтральній смузі, а й у рідній Новопетрівці Кіровоградської області. У листопаді 2014 року танкіст Гілка пішов на війну, яку донині українські можновладці іменують антитерористичною операцією. У квітні 2016 року повернувся додому, побув півроку, а потім, коли Костянтин Цимбал при­йшов з фронту на короткий перепочинок додому, пішов до нього з проханням повернути його на фронт:

— Поїхали, кажу, Васильович. Скучно мені тут. Поїхали, бо «дах рухне».

— Порівняно зі сходом тут легше? — запитую бійця.

— Не легше. Довго тримати у спокої людей, які вже нюхнули пороху, не можна.

Тим часом російські військові перебувають від блокпосту за якихось 800 метрів.

— Ми знаходимося попереду наших прикордонників, — доповнює Костянтин Цимбал. — Наше завдання, у разі чого, дати можливість їм відійти, прийнявши бій.

Читайте також: Три роки героїзму: 57 бригаду з днем народження привітав очільник Херсонщини

До війни сусіди працювали в урановій шахті. Зарплати там великі. Приблизно такі, як віднедавна почали давати українським військовим. У вихідні — оплата подвійна. От за місяць 8—9 тисяч заробити можна було. Тож пішли хлопці на війну не для того, аби грошей заробити.

— Моєю мрією ще у дитинстві було служити у Збройних силах, воювати, — говорить 26-річний молодший сержант Гілка. — Мій батько Валентин Володимирович теж воював, у Афганістані. Хотів би й сина (зараз Данилові 4 рочки) у Суворовське училище віддати, та дружина проти.

В’ячеслав розповідає, що з першим разом, коли його призвали по мобілізації, дружина Таїсія ще більш-менш змирилася. А от з другим категорично — ні. І не лише дружина — проти того, аби син повертався на війну, виступала й мати.

— Не треба воно тобі, казала, — зітхає Слава. — Влада гроші ділить, а ви страждаєте там.

Тому коли боєць телефонує додому, тему війни намагається не чіпати, бо справа закінчується скандалом.

— Воюю за свою сім’ю, хоча й проти їхньої волі, — сумно посміхається В’яче­слав. — Я не давав присягу на вірність владі, на вірність українському народу давав.

— Але влада також є частиною народу.

— Я так не вважаю. Сьогодні вони в Україні, завтра американцями стануть чи ще кимось. Я воюю за простий народ.

— В’ячеславе, а чи варто воювати за тих, хто на сході? Чи хочуть вони жити в Україні?

— Я воюю за тих, хто хоче.

На сході, говорить він, не лише сепаратисти, як привчає думати нас телебачення.

— Хоча є й такі, що в обличчя можуть тобі плюнути, — зізнається. — А є такі, що до хати заведуть і нагодують. Нормальною їжею, а не отруйною…

Воювати В’ячеслав Гілка хотів ще під час контрактної служби з 2010 по 2013 рік. Танкіст 30-ї Новоград-Волинської механізованої бригади кілька разів поривався у Косово, однак мати, дозвіл якої був обов’язково потрібен, не дозволила. У 2014 році мрія здійснилася. Бойовий шлях почав з Широкиного. Після того були Гранітне, Павлівка, Гнутове, Водяне, Талаківка…

— Розкажіть, будь ласка, про нагороди.

— Порожні залізячки, що про них говорити? «Ветерана війни» от дали. Так дружина сміється. Ти у мене вже старий, каже, бо ветеран. Навіть не хочу про це говорити.

В’ячеслав розповідає, що на війні командири ховали його від журналістів, бо завжди казав правду. У чому ця правда? Хоча б у тому, що командування віддає злочинні накази.

— Сказали нам виїхати у таке-то місце у такий-то час, — згадує один з випадків боєць. — У мене не вийшло, я був у іншій точці. А в те місце, куди потрібно було ви­їхати, прилетіла болванка. Завдяки тому, що ми були у іншій точці, вижив і я, і два члени екіпажу.

— Чи може війна повернутися проти тих, хто дає злочинні накази, В’ячеславе?

— Ні. Вони відмажуться. Сядуть, як Янукович, у машину — і шукай вітру в полі!

Умови служби молодшому сержанту подобаються. Хоча, зізнається, на танк таки тягне. Воював він на Т-64, який визнаний найкращим танком у світі. Навіть славно­звісний «Оплот», за словами бійця, то модернізований Т-64.

— Просто покращили ходову і потужність до 1000 кінських сил довели, — говорить В’ячеслав.

Супротивники воюють на Т-72 — трішки новіших, але так само радянських. Незважаючи на те, що наші Т-64 старіші за В’ячеслава, як він каже, втричі, все одно вони кращі за Т-72.

— За ті мізерні зарплати, що тоді були, ми самі купували резиночки, патрубки, трубочки. І день і ніч з голови до ніг у мазуті…

Таких, як Слава, у батальйоні всього 15%. Інші — це ті, хто, за словами бійця, прийшов на 7200 гривень, тобто коли зарплату військовим підняли. Однак і їм скоро пороху доведеться нюхнути — батальйон після ротації знову направляють на війну.

— В’ячеславе, відправляючись знову на схід, про дитину подумав?

— Рідним сказав: або прийду з перемогою, або не боюся загинути. Проживуть без мене, коли що. У чомусь держава допоможе. Та й заощадження вдома є. Але вмирати поки не збираюсь. Я — заговорений. Мені циганка 96 років життя наворожила…

Андрій БЕЙНИК


Поділіться цією публікацією з друзями!
Поддержите нас! Оставьте лайк!